Раз за разом ми читаємо і в Євангелії, і в Старому Завіті про чудеса і, воістину, можемо бачити їх протягом віків у житті Церкви: чудеса зцілення, чудеса поновлення людського життя силою Божою. І іноді люди – всі ми – задаємо собі питання: що таке чудо? Чи означає воно, що в момент його Бог змушує власне творіння, порушує його закони, ламає щось, Ним Самим викликане до життя? Ні: якщо так, то це було б магічною дією, це означало б, що Бог зломив неслухняне, підпорядкував силою те, що слабке в порівнянні з Ним, Який сильний.
Чудо – щось зовсім інше; чудо – це момент, коли відновлюється гармонія, порушена людським гріхом. Це може бути спалах на мить, це може бути початок цілого нового життя: життя гармонії між Богом і людиною, гармонії створеного світу зі своїм Творцем. В чуді відновлюється те, що повинно бути завжди; чудо не означає щось нечуване, неприродне, противне природі речей, але навпаки, така мить, коли Бог вступає у Своє творіння і буває ним прийнятий. І коли Він прийнятий, Він може діяти у Своєму творінні вільно, державно.
Приклад такого чуда ми бачимо в оповіданні про те, що сталося в Кані Галілейській, коли Матір Божа звернулася до Христа і на цьому убогому сільському святі сказала Йому: У них вино скінчилося!.. Серця людей ще жадали людської радості, а речовина радості вичерпалося. І Христос звертається до Неї: Що між Мною і Тобою, чому Ти Мені говориш це?.. І Вона не відповідає Йому прямо; Вона звертається до слуг і каже: Що б Він не сказав – те зробіть ... Вона відгукується на питання Христа дією досконалої віри; Вона необмежено вірить в Його мудрість і в Його любов, і в Його Божественність. В цю мить, бо віра однієї людини відчинила двері для всякого, хто виконає те, що йому сказано, Царство Боже оселяється, в світ вступає новий вимір вічності і бездонної глибини, і те, що було інакше неможливо, стає реальністю.
Тут ми поставлені перед обличчям тих необхідних умов, які роблять можливою цю відновлену гармонію. Перш за все, повинна бути потреба, потреба реальна, не обов'язково трагічна, вона може бути і невигадливою, але вона повинна бути справжньою. Радість і горе, хвороба і пригніченість в рівній мірі мають потребу бути приведеними в щось більше, ніж земля, на щось таке ж просторе і глибоке, як Божественна любов і Божественна гармонія.
Повинна бути також безпорадність: поки ми думаємо, що ми можемо щось зробити самі, ми не даємо шляху Бога. Мені пригадуються слова одного західного святого, який говорив: коли ми в нужді, ми повинні передати всі піклування Богу, бо тоді Він повинен щось зробити, щоб спасти Свою честь ... Так, поки ми уявляємо себе хоч почасти господарями становища, поки ми говоримо: «Я сам, – Ти тільки трошки допоможи» – ми не отримаємо допомогу, тому що ця допомога повинна розметати всі людські хитрування.
І наступне – це Божественне співчуття, про яке ми чуємо так часто в Євангелії: «Змилосердився Господь» ... Христос співчуває, Христос шкодує, і це означає, що Він подивився на цих людей, які в нужді, які нічим не можуть полегшити свою нужду, і випробував біль у Своєму Божественному серці про те, що ось люди, чиє життя повинне бути повнотою і торжествуючою радістю – а вони змучені злиднями. Іноді це голод, іноді – хвороба, іноді –гріх, смерть, самотність: що завгодно, але Божа любов може бути тільки або радісною, торжествуючою радістю – або розпинаючим болем.
І ось, коли співіснують всі ці елементи, тоді встановлюється таємнича гармонія між Божою скорботою і людською нуждою, людською безпорадністю і Божою силою, любов'ю Божою, яка виражається у всьому: і у великому, і в малому.
Тому навчимося такій чистоті серця, такій чистоті розуму, яка зробить нас здатними звертатися до Бога з нашою потребою, не ховаючи від Нього свого обличчя: або, якщо ми не гідні приступити до Нього, то приступимо, припадаючи земно до Його ніг, і скажемо: Господи! Я недостойний, я не вартий! Я недостойний стояти перед Тобою, я не гідний Твоєї любові, не гідний Твого милосердя, але разом з цим я знаю Твою любов ще більше, ніж я знаю свою негідність; і ось, я приходжу до Тебе, бо Ти – любов і перемога, тому що в житті і в смерті Твого Єдинородного Сина Ти явив мені, як дорого Ти мене цінуєш: ціна мені – все Його життя, все страждання, вся смерть, зішестя в пекло і жах його, заради того, щоб я тільки був врятований ...
Станемо же вчитися цієї творчої безпорадності, яка полягає в тому, щоб залишити всяку надію на людську перемогу заради впевненого знання, що Бог може те, чого ми не можемо. Нехай наша безпорадність буде прозорістю, гнучкістю, суцільною увагою - і врученням Богові наших потреб; потреби у вічному житті, але і невигадливих потреб нашої людської крихкості: потреби в підтримці, потреби у втісі, потреби в милості. І завжди Бог відповість: якщо хоч трішки можеш повірити, то все можливо. Амінь.
Митрополит Антоній Сурозький
переклад українською протоієрей Миколай Капітула
БОЖЕСТВЕННА ЛІТУРГІЯ У 7-У НЕДІЛЮ ПІСЛЯ П'ЯТДЕСЯТНИЦІ
11 серпня 2024 року, у Свято-Успенському храмі Линовиці, була звершена святкова літургія
яку провели: ієрей Антоній (Лавринович), диякон Андрій (Павлушенко)
