Ось ми і досягли п'ятої неділі Великого посту. Попереду залишився лише один тиждень перед Страсною седмицею. Здавалося б, час найбільшої втоми, коли сили на межі, а тіло, звикле до обмежень, починає нарікати. Саме в цей момент Свята Церква ставить перед нами дивовижний і дещо несподіваний образ — образ жінки, яка провела в пустелі 47 років у цілковитій самотності. Це преподобна Марія Єгипетська, чия пам'ять святкується цього дня .
Її житіє — це не просто історія про грішницю, яка покаялася. Це граничне одкровення про те, що таке справжнє зусилля, справжня зміна серця. Дивлячись на її подвиг, ми розуміємо, що наш сорокаденний піст — це лише сходинка до тієї "ліствиці", якою вона піднімалася роками. І ця неділя дарує нам надію: неможливого для Бога немає, а для людини, яка щиро кається, немає такого гріха, який не був би прощений.
З глибини гріха
Житіє преподобної Марії вражає своєю відвертістю. З дванадцяти років вона була рабинею власної плоті. Сімнадцять років вона жила в розпусті, і що страшніше — робила це не заради грошей чи примусу, а добровільно, "розпалюючи пожадливість свого тіла" . Вона захоплювала інших у вир гріха, не думаючи ні про Бога, ні про спасіння, ні про майбутнє.
Але одного разу вона опинилася біля стін Єрусалимського храму в день свята Воздвиження Хреста Господнього. Рухаючись із натовпом, вона відчула невидиму силу, яка не пускала її всередину. Тричі вона намагалася увійти, і тричі якась невидима рука відкидала її назад. І тоді, залишившись у притворі, перед іконою Божої Матері, вона вперше в житті не просто промовила слова молитви, а закричала з глибини душі, усвідомивши всю безодню свого падіння.
Це усвідомлення стало переломним моментом. Вона обіцяла Богові змінити життя і одразу відчула, що перешкода зникла — вона увійшла до храму і вклонилася Животворящому Хресту. Це був початок її нового життя.
Сорок сім років пустелі
Отримавши прощення, Марія не повернулася до колишнього життя. Вона пішла за Йордан, у пустелю, щоб там, у безмовності, принести те покаяння, про яке ми часто говоримо лише на словах. І там почалася битва, страшніша за ту, що була в миру.
Як згадувала сама преподобна, перші сімнадцять років у пустелі стали для неї справжнім пеклом: її мучили спогади, плотські пожадання палили її гірше за сонце, вода і хліб здавалися розкішшю, якої вона не мала . Вона падала на землю і не вставала годинами, борючись із думками, які тягнули її назад, до Єгипту. Вона згадувала дану Богу обіцянку і, підводячись, знову йшла вперед.
Що підтримувало її в цій нерівній боротьбі? Лише віра і молитва. Вона не бачила навколо себе ні храмів, ні ікон, ні людей. Її храмом стало небо, а іконою — власне серце, яке вона невпинно очищала сльозами. Лише через довгі роки до неї прийшов мир. І коли через півстоліття її зустрів старець Зосима, вона була вже безпристрасною, як ангел, і святою, як пророк . Вона знала Писання, хоча ніколи не вчилася грамоти, і ходила по водах, як посуху.
Урок для нас: перемога над неможливим
Чому ж Церква ставить цей надзвичайний подвиг саме в п'яту неділю посту? Тому що ми втомилися. Нам здається, що боротися зі своїми маленькими гріхами — вже надто важко. А тут — приклад того, як людина перемогла саму природу, перемогла пристрасті, які здавалися нездоланними.
Святий апостол Павел у сьогоднішньому читанні закликає: "Так і ви вважайте себе мертвими для гріха, живими ж для Бога в Христі Ісусі, Господі нашім" (Рим. 6, 11). Преподобна Марія буквально вмерла для того світу, щоб воскреснути для Бога. Вона стала живою іконою покаяння, яке святий Іоан Златоуст називає другим хрещенням — хрещенням сльозами.
Сьогоднішнє євангельське читання про Марфу, Марію та воскресіння Лазаря (Ін. 11, 1-45) також готує нас до найбільшого дива — перемоги над смертю. Лазар, друг Христа, був мертвий чотири дні і вже смердів. Але Христос воскресив його. Так само і душа Марії Єгипетської була мертва для Бога, розтлінна гріхом. Але Спаситель покликав її з цієї гробниці пристрастей словами: "Вийдь геть!" . І вона вийшла.
Висновок
Дивлячись на преподобну Марію, ми розуміємо, що наш піст — це лише мала спроба наслідувати її подвиг. Вона не їла роками, ми — лише десятки днів. Вона молилася безперестанку, ми — ледь вистоюємо службу. Вона була одна в пустелі серед звірів, ми — оточені турботою ближніх. Але головне, що поєднує нас, — це прагнення до Бога і віра в Його милосердя.
Тож не будемо сумувати, що піст добігає кінця, а ми не стали святими. Подивімося на ікону преподобної Марії Єгипетської і скажімо собі: якщо вона змогла піднятися з такого дна, то і ми, з Божою допомогою, зможемо зробити хоча б маленький крок назустріч Христу. Він чекає на нас, як чекав на неї в Єрусалимському храмі і в пустелі за Йорданом. Він і досі чекає, доки ми не вийдемо зі своїх гробів і не підемо за Ним. Амінь.