ВСТУП
Після початку російсько-української війни предметом богословських дискусій став український національний вигук «Слава Україні!». Деякі представники Московського патріархату та окремі православні автори висловлюють думку, що слово «слава» належить виключно Богові, а тому його використання щодо Батьківщини чи народу нібито є неприпустимим для християнина.
Подібні твердження потребують серйозного богословського аналізу. Адже вони стосуються не лише мовного вживання одного слова, але й правильного розуміння Святого Письма, церковного Передання та святоотцівського богослов'я.
Метою цієї праці є не політичне обґрунтування певного патріотичного гасла, а православне дослідження біблійного поняття «слава» (δόξα), його вживання у Новому Завіті, а також відповіді на питання, чи суперечить вигук «Слава Україні!» християнському віровченню.
Насамперед слід зазначити, що православне богослов'я ніколи не ототожнює різні значення слова «слава». Коли Церква говорить:
«Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові»,
то мова йде про поклоніння Самому Богові.
Коли ж Святе Письмо говорить:
«Віддавайте всім належне… кому честь — честь»
(Рим. 13:7),
або
«Слава, честь і мир кожному, хто чинить добро»
(Рим. 2:10),
то слово «слава» вже означає не богопоклоніння, а пошану, добру славу, визнання чеснот або достойних заслуг.
Отже, вже сам Новий Завіт свідчить, що слово «слава» має кілька значень, які визначаються контекстом.
Саме нерозрізнення цих значень часто породжує непорозуміння. Якщо кожне вживання слова «слава» автоматично означало б поклоніння, тоді довелося б визнати, що апостол Павло навчає поклонятися людям, коли говорить:
«Слава, честь і мир кожному, хто чинить добро»
(Рим. 2:10).
Очевидно, що це неможливо.
Святитель Іоан Золотоуст пояснює:
«Не однакова є слава. Інша слава належить Богові за природою, інша дарується людям як нагорода за чесноти.»
Подібно навчає і святитель Феофан Затворник, який, тлумачачи слова апостола Павла про різну славу воскреслих (1 Кор. 15:41–42), говорить:
«Праведники не всі отримають однакову славу, бо кожен прославиться відповідно до міри своїх подвигів.»
Отже, навіть у майбутньому віці існуватимуть різні ступені слави, які Бог дарує святим.
Таким чином, уже на самому початку дослідження стає очевидним, що твердження «слава належить лише Богові» потребує уточнення.
Богові одному належить несотворена Божественна слава, якій поклоняється вся Церква.
Однак існує також створена слава, яку Бог Сам дарує людям, ангелам, праведникам і навіть цілим народам, коли вони виконують Його волю.
Саме тому необхідно уважно дослідити, як Новий Завіт використовує слово δόξα і яке значення вкладали в нього святі Отці Церкви.
Розділ I. Що означає слово «слава» у Новому Завіті
У сучасній українській мові слово «слава» найчастіше означає пошану, добре ім'я, велич або суспільне визнання. Проте новозавітне поняття є значно глибшим.
Грецьке слово δόξα спочатку означало думку, оцінку, добре ім'я, але в перекладі Септуагінти воно стало відповідником єврейського слова כָּבוֹד (каво́д), яке означає вагу, велич, славу, присутність Божу.
Саме тому в Новому Завіті слово δόξα набуває кількох значень.
1. Божественна слава
Найвищим значенням є слава Самого Бога.
«Слава во вишніх Богу...»
(Лк. 2:14)
Тут слово означає поклоніння, прославлення та визнання Божої величі.
Святитель Кирило Олександрійський пише:
«Ангели прославляють Бога не тому, що Він потребує слави, а тому, що Його природа є джерелом усякої слави.»
Тому ніхто не може привласнити собі ту славу, яка належить Божій природі.
2. Слава Христа
Після Воскресіння Христос говорить:
«Чи не треба було Христові так постраждати і ввійти у славу Свою?»
(Лк. 24:26)
Тут слава означає явлення Божественної величі через людську природу Спасителя.
Іоан Золотоуст пояснює:
«Хрест був дорогою до слави.»
РОЗДІЛ II
Слава як честь, нагорода і добре ім'я людини в Новому Завіті
Однією з найпоширеніших помилок у сучасних богословських дискусіях є твердження, ніби слово «слава» у Святому Письмі завжди означає лише поклоніння Богові. Проте уважне читання Нового Завіту свідчить, що це не відповідає біблійному вживанню.
Грецьке слово δόξα має кілька значень, які визначаються контекстом. Воно може означати Божественну славу, небесну велич, честь, добре ім'я, прославлення, нагороду або навіть майбутнє прославлення людини у Царстві Божому.
Апостол Павло пише:
«Слава, честь і мир кожному, хто чинить добро, спершу юдеєві, а потім і еллінові.»
(Рим. 2:10)Очевидно, що мова не йде про поклоніння людям. Бог Сам обіцяє прославити тих, хто живе праведно. Тут слава є Божою нагородою за чеснотливе життя.
Святитель Іоан Золотоуст пояснює:
«Під славою апостол розуміє не людські похвали, а ту честь, яку Бог дарує тим, хто подвизався у чесноті.»
Отже, джерелом будь-якої справжньої слави є Бог.
Подібно говорить і апостол Петро:
«Коли ж з'явиться Архипастир, тоді одержите нев'янучий вінець слави.»
(1 Пет. 5:4)Святий Феофілакт Болгарський тлумачить:
«Вінець слави означає безсмертну нагороду, яку Христос дарує вірним пастирям.»
Таким чином, слава не лише належить Богові за природою, але й дарується Ним святим як участь у Його житті.
Особливо глибоко ця думка розкривається у молитві Господа Ісуса Христа перед Його стражданнями.
«І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм.»
(Ін. 17:22)На перший погляд ці слова можуть видатися несподіваними. Христос говорить, що передає людям славу, яку Сам отримав від Отця.
Святитель Кирило Олександрійський пояснює:
«Не природну славу Божества Він передає людям, бо вона є непередаваною, але славу усиновлення, освячення та єдності з Богом.»
Отже, між Божою славою за природою і славою, яку Бог дарує людям за благодаттю, існує принципова відмінність.
Так само навчає святитель Василій Великий:
«Усе добре, що має людина, вона має як дар Божий.»
Тому прославлення святих зовсім не применшує слави Божої. Навпаки, воно свідчить про дію Божої благодаті в людях.
Сам Господь говорить:
«Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного.»
(Мф. 5:16)На перший погляд виникає цікаве питання. Якщо люди бачать добрі справи християн, то чому прославляють Бога?
Святитель Іоан Золотоуст відповідає:
«Бо чесноти людини свідчать про силу Божої благодаті. Через славу учня прославляється Учитель.»
Тут відкривається важливий богословський принцип: прославлення творіння не є протилежністю прославлення Творця, якщо причина цієї слави полягає в Богові.
Саме тому Православна Церква протягом двох тисячоліть прославляє мучеників, святителів, преподобних і праведників. У богослужбових текстах ми постійно чуємо:
«Слава святим мученикам.»
«Слава преподобним.»
«Прославимо святителів.»
Це не є богопоклонінням людям, а подякою Богові за Його дію в них.
Святий Іоан Дамаскин говорить:
«Честь, яку ми віддаємо святим, переходить до Бога, Який прославив їх.»
Отже, православне богослов'я чітко розрізняє два види слави.
Перша — це несотворена Божественна слава, яка належить лише Пресвятій Тройці й є предметом поклоніння.
Друга — створена слава, яку Бог дарує ангелам, святим і праведникам як плід їхньої участі в Його благодаті.
Саме це розрізнення є ключем до правильного розуміння всіх подальших біблійних текстів.
РОЗДІЛ III
Любов до земної Батьківщини у Новому Завіті
Христос не відкинув любові до свого народу
Одним із найпоширеніших закидів проти християнського патріотизму є твердження, що після пришестя Христа поняття земної Батьківщини втратило будь-яке значення, оскільки християнин нібито повинен любити лише Небесне Царство.
Таке твердження не знаходить підтвердження ні в Євангелії, ні в апостольських посланнях, ні у святоотцівському Переданні.
Новий Завіт справді відкриває людині її найвище громадянство.
Апостол Павло говорить:
«Наше ж громадянство — на небесах.»
(Флп. 3:20)Проте ці слова зовсім не означають, що земна Вітчизна перестає бути предметом любові.
Православне богослов'я ніколи не розуміло цей текст як заклик зректися свого народу або своєї землі.
Навпаки, приклад Самого Господа Ісуса Христа показує зовсім інше.
Христос плаче над Єрусалимом
Єдине місто, над яким плакав Господь, був Єрусалим.
Євангеліст Лука свідчить:
«І коли наблизився до міста, то, дивлячись на нього, заплакав над ним.»
(Лк. 19:41)Це один із найбільш зворушливих моментів усього Нового Завіту.
Христос плаче не над усім людством загалом, а над конкретним містом.
Він плаче над своєю землею.
Над народом, серед якого народився.
Над містом, у якому звершувалося спасіння світу.
Святитель Кирило Олександрійський пише:
«Христос показує, що Йому властиве справжнє людинолюбство. Він оплакує місто, яке добровільно йде до загибелі.»
Звернімо увагу.
Господь не засуджує Єрусалим.
Не відмовляється від нього.
Не говорить, що тепер ця земля Йому байдужа.
Навпаки.
Любов настільки велика, що переходить у сльози.
Святитель Амвросій Медіоланський говорить:
«Сльози Господа були не проявом немочі, а проявом досконалої любові.»
Христос любить свій народ
Під час земного життя Господь неодноразово підкреслює особливу місію Ізраїлю.
Він говорить:
«Я посланий тільки до загиблих овець дому Ізраїлевого.»
(Мф. 15:24)Ці слова не означають зверхності одного народу над іншими.
Вони свідчать про історію Божого спасіння.
Саме через конкретний народ Бог звершує спасіння всього світу.
Після Воскресіння ця місія відкривається вже для всіх народів.
«Ідіть і навчіть усі народи.»
(Мф. 28:19)Отже, любов до свого народу не заперечує любові до інших народів.
Сам Христос починає проповідь зі свого народу, але завершує її спасінням усього людства.
Саме так розуміє це святитель Іоан Золотоуст:
«Спочатку Господь навчає юдеїв, щоб ніхто не міг сказати, ніби Він залишив тих, кому були дані обітниці.»
Апостол Павло про любов до свого народу
Найсильнішим свідченням Нового Завіту є слова апостола Павла.
Він пише:
«Кажу правду в Христі, не кажу неправди; свідчить мені сумління моє у Святому Дусі, що велика для мене печаль і безперестанний біль моєму серцю. Я сам бажав би бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені за тілом.»
(Рим. 9:1–3)Перед нами дивовижний текст.
Апостол настільки любить свій народ, що говорить словами, які важко навіть уявити.
Він готовий сам бути відлученим від Христа заради спасіння своїх співвітчизників.
Звичайно, Церква не розуміє ці слова буквально.
Святитель Іоан Золотоуст пояснює:
«Павло говорить це не тому, що справді бажає бути відлученим від Христа, а щоб показати безмежність своєї любові до братів.»
Ця любов не є політичною.
Вона є духовною.
Але водночас вона залишається любов'ю саме до свого народу.
Апостол не говорить:
«Усі народи однаково дорогі мені.»
Він говорить:
«Мої брати, мої рідні за тілом.»
Тобто Новий Завіт визнає природну любов людини до свого народу.
Святитель Феофан Затворник
Тлумачачи цей уривок, святитель Феофан пише:
«Такою буває любов, коли серце повністю віддане Богові. Вона не знищує природних почуттів, а очищає їх.»
Це надзвичайно важлива думка.
Християнство не знищує людську природу.
Воно її освячує.
Не знищує любов до батьків.
Освячує її.
Не знищує любов до дітей.
Освячує її.
Не знищує любов до рідної землі.
Освячує і її.
Саме тому любов до Батьківщини перестає бути егоїзмом і стає служінням ближнім.
Любов до Єрусалима як образ любові до Батьківщини
Для біблійної свідомості Єрусалим був не лише містом.
Він був духовним серцем народу.
Саме тому любов до Єрусалима проходить через усе Святе Письмо.
Навіть після Вознесіння Христового апостоли не перестають любити це місто.
Вони повертаються до нього.
Моляться в ньому.
Проповідують у ньому.
Страждають за нього.
Святитель Кирило Єрусалимський говорить:
«Єрусалим є матір'ю всіх Церков.»
Це показує, що любов до конкретного місця може мати не лише історичне, але й духовне значення.
Тому Новий Завіт не знає протиставлення між любов'ю до Небесного Царства і відповідальною любов'ю до земної Батьківщини.
Навпаки, благодать Христова очищає природну любов людини від ненависті, гордості й зверхності, щоб вона стала жертовним служінням своєму народові та всім людям.
Саме тому православний християнин може любити свою земну Батьківщину, не роблячи її предметом поклоніння. Така любов наслідує приклад Самого Господа, Який плакав над Єрусалимом, і апостола Павла, який із болем молився за свій народ.
РОЗДІЛ IV
Чи належить слово «слава» лише Богові?
Біблійне розрізнення між поклонінням і пошаною
Головним аргументом противників уживання вислову «Слава Україні!» є твердження, що Святе Письмо нібито дозволяє слово «слава» застосовувати виключно щодо Бога.
На перший погляд таке твердження здається переконливим. Адже Новий Завіт неодноразово говорить:
«Єдиному премудрому Богові через Ісуса Христа — слава навіки. Амінь.»
(Рим. 16:27)«Йому слава і держава на віки віків.»
(1 Пет. 4:11)«Цареві ж віків… честь і слава на віки віків.»
(1 Тим. 1:17)Безперечно, ці слова стосуються богослужбового прославлення Бога. У них слово «слава» означає поклоніння, велич і Божественну честь, яка належить лише Пресвятій Тройці.
Саме так навчає святитель Василій Великий:
«Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові є сповіданням єдиної Божої природи.»
Отже, у богослужбовому значенні слава належить тільки Богові.
Проте виникає важливе запитання.
Чи завжди слово δόξα у Новому Завіті означає саме богопоклоніння?
Відповідь Святого Письма — ні.
«Слава, честь і мир кожному, хто чинить добро»
Апостол Павло пише:
«Слава, честь і мир кожному, хто чинить добро.»
(Рим. 2:10)Тут слово δόξα стосується людини.
Причому не однієї людини, а кожного праведника.
Очевидно, що апостол не закликає поклонятися людям.
Він говорить про ту славу, яку Бог дарує праведникам як нагороду за їхню вірність.
Святитель Іоан Золотоуст, тлумачачи цей уривок, пояснює, що Павло говорить про майбутню нагороду від Бога, а не про людські похвали. Джерелом цієї слави є Сам Господь.
Таким чином, уже цей текст спростовує думку, ніби слово «слава» може бути вжите лише щодо Бога.
Христос обіцяє славу своїм учням
Ще сильніше ця думка звучить у молитві Господа Ісуса Христа.
«І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм.»
(Ін. 17:22)Святитель Кирило Олександрійський пояснює, що Христос не говорить про Божественну природу, яку неможливо передати творінню, але про славу усиновлення, освячення та єдності з Богом, яка дарується благодаттю.
Отже, людина не стає Богом за природою, але стає причасником Божої слави.
Ця думка є основою православного вчення про обоження (θέωσις).
«Кого Він виправдав, тих і прославив»
Апостол Павло пише:
«А кого виправдав, тих і прославив.»
(Рим. 8:30)Прославляє людей Сам Бог.
Не люди самі себе прославляють.
Не світ дарує їм справжню славу.
Сам Господь вводить праведників у Свою славу.
Святитель Феофан Затворник, тлумачачи це місце, пояснює, що прославлення є завершенням спасіння людини, коли благодать Божа повністю відкривається у воскресінні та вічному житті.
Отже, прославлення людини є не приниженням Божої слави, а її плодом.
Людська слава може бути доброю або гріховною
Новий Завіт говорить не лише про праведну славу.
Він знає також славу неправдиву.
Сам Господь докоряє фарисеям:
«Як ви можете вірувати, коли один від одного приймаєте славу, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?»
(Ін. 5:44)І ще:
«Бо вони більше полюбили славу людську, ніж славу Божу.»
(Ін. 12:43)Тут Христос не засуджує саме слово «слава».
Він засуджує марнославство.
Причиною гріха є не честь сама по собі, а те, що люди шукають її замість Бога.
Святитель Іоан Золотоуст пояснює:
«Не те є злом, коли тебе хвалять, а коли ти шукаєш похвали більше, ніж догоджаєш Богові.»
Отже, Новий Завіт проводить чітку межу між славою, яка походить від Бога, і марнославством, яке походить від людської гордості.
Бог Сам прославляє праведників
У Святому Письмі існує дивовижний принцип.
Бог не лише приймає славу.
Він Сам прославляє тих, хто Йому служить.
Господь говорить:
«Тих, хто прославляє Мене, Я прославлю.»
(1 Сам. 2:30)Хоча ці слова містяться у Старому Завіті, вони виражають незмінний Божий принцип, який повністю підтверджується в Новому Завіті.
Святитель Іоан Золотоуст наголошує, що Бог прославляє людину не тому, що має в цьому потребу, а тому, що бажає увінчати її подвиг і показати силу Своєї благодаті.
Тому всяка справжня людська слава починається не з людини, а з Бога.
Що це означає для питання про Батьківщину?
Якщо Святе Письмо без будь-якого протиріччя говорить про славу праведників, славу апостолів, славу мучеників і славу майбутнього воскресіння, то саме по собі слово «слава» не є виключно богослужбовим терміном.
Його зміст визначається тим, до кого воно звернене і що саме означає в конкретному випадку.
Коли Церква виголошує:
«Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові»,
вона приносить поклоніння Богові.
Коли ж християни говорять про добру славу праведника, про славу мучеників або про славу народу, який мужньо захищає життя своїх ближніх і свою землю, вони не здійснюють богопоклоніння цьому народові. У такому випадку слово «слава» означає честь, вдячність, добре ім'я або визнання чеснот.
Саме тому для богословської оцінки вислову «Слава Україні!» вирішальним є не саме слово «слава», а той зміст, який у нього вкладається.
Якщо воно означає поклоніння державі, то це було б несумісним із християнською вірою.
Якщо ж воно означає належну пошану до Батьківщини, любов до свого народу, вдячність за жертовність його синів і дочок та молитву про його благо, то таке вживання слова не суперечить біблійному розумінню честі й слави, оскільки не віднімає нічого від тієї несотвореної слави, яка належить одному лише Богові.
РОЗДІЛ V
Святі Отці про любов до свого народу та земної Вітчизни
Християнська любов не знищує природних зв'язків
Однією з фундаментальних істин православної антропології є те, що благодать Божа не руйнує людську природу, а очищає й удосконалює її. Саме тому після Хрещення людина не перестає бути сином чи дочкою своїх батьків, не втрачає любові до своєї сім'ї, рідної землі чи народу. Навпаки, всі ці природні зв'язки набувають нового, євангельського змісту.
Святитель Іоан Золотоуст неодноразово наголошує, що Христос не знищує природної любові, а навчає правильно її впорядковувати. Тлумачачи слова Спасителя:
«Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене» (Мф. 10:37),
він пояснює:
«Христос не велить не любити батьків, але велить не ставити любов до них вище любові до Бога.»
Ця думка має принципове значення.
Євангеліє не скасовує природної любові — воно визначає її правильний порядок. Бог є найвищою цінністю, але після Нього людина покликана любити тих, кого Бог дав їй у цьому світі: сім'ю, ближніх, свій народ.
Любов до співвітчизників
Святитель Іоан Золотоуст, тлумачачи Послання до Римлян, особливо звертає увагу на слова апостола Павла про його любов до ізраїльського народу.
«Я сам бажав би бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені за тілом» (Рим. 9:3).
Святитель пише, що ці слова відкривають «безмірну любов» апостола до свого народу. Павло не зрікається свого походження навіть після того, як став апостолом усіх народів. Навпаки, він із болем говорить про своїх співвітчизників, які ще не прийняли Христа.
Таким чином, апостольська любов до вселенської Церкви не усуває любові до власного народу.
Святитель Василій Великий про служіння ближнім
У своїх моральних правилах святитель Василій Великий неодноразово навчає, що кожен християнин повинен служити тим людям, серед яких його поставив Бог.
Він пише:
«Кожен повинен приносити користь тим, хто поруч із ним.»
Ця думка має важливий богословський зміст.
Любов не є абстрактною. Вона завжди починається з конкретної людини, конкретної громади, конкретного місця життя.
Саме тому любов до свого народу не суперечить універсальній любові до всього людства.
Святий не перестає любити всіх людей лише тому, що особливо дбає про тих, за кого несе безпосередню відповідальність.
Любов починається з найближчих
Цей принцип чітко сформульований апостолом Павлом:
«Отже, поки маємо час, робімо добро всім, а найбільше своїм по вірі.»
(Гал. 6:10)Церква завжди розуміла ці слова як правило впорядкованої любові.
Любити потрібно всіх.
Але найбільшу відповідальність людина має перед тими, кого Бог довірив саме їй.
Так само навчає і святитель Феофілакт Болгарський, пояснюючи, що апостол не обмежує любов лише християнами, але показує порядок її здійснення: добро слід чинити кожному, особливо тим, із ким нас поєднує найближчий духовний або життєвий зв'язок.
Цей принцип можна застосувати і до Батьківщини. Християнин покликаний любити всі народи, але особливу відповідальність він несе за свій народ, серед якого його поставив Бог.
Захист ближніх як прояв любові
Святі Отці не схвалювали насильства заради славолюбства чи завоювань. Проте вони визнавали моральний обов'язок захищати безневинних.
Святитель Афанасій Великий у Посланні до ченця Аммуна зазначає:
«Убивати не дозволено; але вбивати ворогів на війні — законно і достойне похвали.»
Цей вислів не прославляє війну як таку. Він підкреслює, що існує моральна різниця між убивством із ненависті та захистом життя інших людей.
Саме тому в православній традиції воїн, який захищає свій народ від несправедливого нападу, не прирівнюється до злочинця, хоча Церква завжди закликає його до покаяння, молитви та духовного очищення після війни.
Православне розуміння Батьківщини
Святі Отці рідко вживали слово «Батьківщина» як окремий богословський термін. Значно частіше вони говорили про:
народ;
місто;
співгромадян;
землю батьків;
вітчизну;
громаду.
Для них любов до цих реальностей була природним виявом четвертої заповіді, заповіді любові до ближнього та відповідальності за тих, кого Бог довірив людині.
Християнин покликаний любити свій народ не тому, що він кращий за інші народи, а тому, що саме через нього Господь дав йому життя, мову, культуру, історію та можливість служити ближнім.
Тому любов до Батьківщини є не предметом поклоніння, а формою відповідального служіння. Вона стає чеснотою тоді, коли підпорядкована любові до Бога і не породжує ненависті до інших народів.
Саме таку любов бачимо у Христа, Який плакав над Єрусалимом, у апостола Павла, який молився за свій народ, і у святоотцівській традиції, що навчає впорядкованої, жертовної та євангельської любові до ближніх.
РОЗДІЛ VI
Православне богословське осмислення вислову «Слава Україні!»
Слово «слава» має різні значення
Після розгляду біблійного та святоотцівського вчення ми можемо зробити перший важливий висновок.
Святе Письмо не вживає слово «слава» лише в одному значенні.
У Новому Завіті воно означає:
славу Божої природи;
прославлення Бога;
славу Христа;
славу майбутнього воскресіння;
славу праведників;
честь і добре ім'я людини;
земну людську славу, яка може бути як доброю, так і гріховною.
Отже, саме слово «слава» не є винятково богослужбовим терміном.
Його значення визначає контекст.
Що означає слово «Україна»?
У вислові «Слава Україні!» слово «Україна» не позначає абстрактну державну систему.
У християнському осмисленні Батьківщина — це передусім:
народ;
земля, на якій людина народилася;
її культура;
історична пам'ять;
могили предків;
сім'ї;
храми;
святині;
мова;
громади, у яких живуть люди.
Любити Батьківщину означає любити конкретних людей, серед яких Господь поставив людину.
Саме тому любов до Батьківщини не може бути відокремлена від любові до ближнього.
Чи є це поклонінням?
Найважливіше питання полягає саме тут.
Коли православний християнин говорить:
«Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові»,
він здійснює акт богопоклоніння.
Коли ж він говорить:
«Слава мученикам.»
або
«Вічна слава героям.»
то він не поклоняється мученикам чи героям.
Він виявляє пошану.
Між поклонінням (λατρεία) та пошаною (τιμή) православне богослов'я завжди проводить принципову різницю.
Саме ця відмінність була одним із головних питань VII Вселенського Собору.
Святий Іоан Дамаскин сформулював це так:
«Інше є поклоніння, яке належить одному Богові, і інше — честь, яку ми віддаємо тим, кого Бог прославив.»
Цей принцип стосується всієї православної традиції.
Не всяка честь є поклонінням.
Не всяке прославлення є богослужінням.
Чи може християнин бажати слави своїй Батьківщині?
У біблійному значенні слово «слава» нерідко означає добре ім'я, честь, благословення або процвітання.
Коли людина бажає слави своїй землі, вона не просить, щоб їй поклонялися.
Вона бажає, щоб її народ жив у правді, свободі, мирі та гідності.
У книгах Старого Завіту ми бачимо численні молитви за Єрусалим, за народ Ізраїлю та за мир у країні. Хоча це не тотожне сучасним патріотичним висловам, сама біблійна традиція свідчить, що любов до своєї землі може знаходити мовний вираз у молитві, благословенні та добрих побажаннях.
Тому християнин може молитися:
«Господи, благослови Україну.»
Він може просити:
«Даруй мир українському народові.»
Він може дякувати Богові за свою землю.
Якщо ж у вигуку «Слава Україні!» людина вкладає зміст побажання добра, честі, свободи та Божого благословення для своєї Батьківщини, то такий зміст не суперечить православному вченню.
Межі християнського патріотизму
Водночас православна традиція нагадує, що будь-яка земна любов повинна залишатися впорядкованою.
Батьківщина не є абсолютною цінністю.
Держава не є предметом віри.
Народ не є джерелом спасіння.
Усе це належить лише Богові.
Саме тому будь-який патріотизм, який перетворюється на культ держави, раси, народу чи політичної ідеології, несумісний із Євангелієм.
Християнин любить свою землю, але поклоняється лише Богові.
Він шанує своїх героїв, але молиться тільки Господу.
Він вдячний своєму народові, але спасіння очікує не від народу, а від Христа.
Чому цей вислів не можна оцінювати лише за словами?
У богослов'ї важливим є не лише слово, але й його значення.
Наприклад, слово «отець» може означати Бога Отця.
Може означати тілесного батька.
Може означати духовного наставника.
Може означати навіть праотця Авраама.
Жоден християнин не вважає, що всі ці значення однакові.
Так само і слово «цар» може означати земного правителя або Христа — Царя слави.
Слово «господь» у біблійних текстах іноді вживається щодо людей як форма звернення, а іноді — як Боже Ім'я.
Отже, значення слова визначається його змістом і контекстом.
Так само і слово «слава» не можна тлумачити ізольовано від того, кому вона приписується і що саме означає.
Підсумковий богословський висновок
Святе Письмо навчає, що несотворена слава належить одному лише Богові.
Разом із тим воно не забороняє говорити про славу праведників, про честь людей чи про добре ім'я народу.
Святоотцівська традиція чітко розрізняє поклоніння (λατρεία), яке належить лише Богові, і пошану (τιμή), яку можна віддавати людям, святим, батькам, правителям та всім, кому вона належить за правдою.
Тому сам по собі вислів «Слава Україні!» не можна визнати несумісним із православним віровченням лише через використання слова «слава».
Його богословська оцінка залежить від змісту, який у нього вкладається.
Якщо він стає заміною поклоніння Богові або перетворюється на культ держави, він суперечить християнській вірі.
Якщо ж він є вираженням любові до Батьківщини, пошани до свого народу, вдячності за жертовність його захисників і молитви про його мир та благословення, то таке розуміння не суперечить біблійному розрізненню між Божою славою і належною честю, яку люди можуть віддавати одне одному.
ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК
Проведене дослідження Святого Письма Нового Завіту та святоотцівського Передання дозволяє зробити низку важливих богословських висновків.
Насамперед, біблійне поняття «слава» (грец. δόξα) є багатозначним. У Новому Завіті це слово вживається не лише щодо Бога, але й щодо Господа Ісуса Христа, ангелів, святих, майбутнього воскресіння праведників, а також як означення честі, доброго імені чи нагороди, яку Бог дарує людині. Отже, саме по собі слово «слава» не є винятково богослужбовим терміном. Його значення визначається змістом і контекстом.
Водночас православне богослов'я незмінно сповідує, що несотворена Божественна слава належить одному лише Богові — Отцю, і Сину, і Святому Духові. Лише Пресвятій Тройці належить поклоніння (λατρεία), яке Церква приносить у богослужінні та молитві. Ця істина є незмінною основою православної віри й не допускає жодних компромісів.
Разом із цим Святе Письмо та Передання Церкви навчають про існування належної честі (τιμή), яку можна віддавати людям відповідно до їхнього покликання, чеснот і служіння. Сам Господь прославляє праведників, а Церква прославляє святих не як богів, а як тих, у кому прославилася благодать Божа. Це розрізнення між поклонінням і пошаною є одним із фундаментальних принципів православного богослов'я.
Євангеліє також не скасовує природної любові людини до своєї сім'ї, свого народу та землі, на якій вона народилася. Приклад Господа Ісуса Христа, Який плакав над Єрусалимом, та апостола Павла, який із глибоким болем молився за своїх «рідних за тілом», свідчить, що любов до свого народу не суперечить любові до Бога, коли вона очищена від егоїзму, ненависті та гордині.
Святоотцівська традиція послідовно навчає, що благодать не знищує людську природу, а освячує її. Християнин не перестає любити своїх батьків, свою громаду чи свій народ після того, як стає учнем Христовим. Навпаки, ця любов покликана стати жертовною, милосердною та відповідальною, наслідуючи любов Самого Спасителя.
У світлі цих біблійних та святоотцівських принципів вислів «Слава Україні!» не може бути оцінений лише на підставі самого слова «слава». Його богословське значення залежить від того, який зміст у нього вкладається.
Якщо будь-який патріотичний вислів перетворюється на ідеологію, що підміняє віру в Бога, або на культ держави чи нації, то він стає несумісним із християнським світоглядом. Так само неприйнятною є будь-яка форма національної зверхності, ненависті чи зневаги до інших народів, адже кожна людина створена за образом і подобою Божою.
Якщо ж цей вислів є вираженням любові до Батьківщини, пошани до свого народу, вдячності тим, хто жертовно захищає життя ближніх, а також побажанням миру, свободи й Божого благословення для своєї землі, то таке розуміння узгоджується з православним вченням про належну честь і впорядковану любов до ближнього.
Православний християнин може щиро любити свою Батьківщину, працювати задля її добра, захищати її від несправедливості, молитися за свій народ і дякувати Богові за дар рідної землі. Проте він завжди пам'ятає слова апостола Павла:
«Наше ж громадянство — на небесах» (Флп. 3:20).
Тому земна Вітчизна ніколи не займає місце Небесного Царства, а любов до свого народу ніколи не може перевищити любов до Бога.
Зрештою, справжній християнський патріотизм починається не з гучних слів, а зі святого життя. Найкращою славою для будь-якого народу є не військова могутність, політичний успіх чи матеріальне багатство, а вірність Богові, пошана до людської гідності, любов до ближнього, справедливість, милосердя та готовність до жертовного служіння.
Саме тому найвищим побажанням для України, як і для кожного народу землі, залишаються слова церковної молитви:
«Господи, благослови народ наш, даруй мир землі нашій, утверди нас у правді Твоїй і сподоби, щоб у всіх наших ділах прославлялося пресвяте Ім'я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.»
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
I. Святе Письмо
Біблія. Книги Святого Письма Старого та Нового Завіту / пер. І. Хоменка. – Львів: Свічадо.
Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту / переклад патріарха Філарета (Денисенка). – Київ.
Novum Testamentum Graece / Nestle-Aland. 28th Revised Edition. Stuttgart: Deutsche Bibelgesellschaft, 2012.
Septuaginta. Id est Vetus Testamentum Graece iuxta LXX interpretes / ed. Alfred Rahlfs, Robert Hanhart. Stuttgart: Deutsche Bibelgesellschaft, 2006.
II. Твори святих Отців
Святитель Іоан Золотоуст
Іоан Золотоуст. Бесіди на Євангеліє від Матфея.
Іоан Золотоуст. Бесіди на Євангеліє від Іоана.
Іоан Золотоуст. Бесіди на Послання до Римлян.
Іоан Золотоуст. Бесіди на Перше послання до Коринфян.
Іоан Золотоуст. Бесіди на Послання до Филип'ян.
Святитель Василій Великий
Василій Великий. Моральні правила.
Василій Великий. Про Святого Духа.
Василій Великий. Листи.
Святитель Григорій Богослов
Григорій Богослов. Слова (Orationes).
Григорій Богослов. Листи.
Святитель Кирило Олександрійський
Кирило Олександрійський. Тлумачення на Євангеліє від Іоана.
Кирило Олександрійський. Коментар до Євангелія від Луки.
Блаженний Феофілакт Болгарський
Феофілакт Болгарський. Тлумачення на Святе Євангеліє.
Феофілакт Болгарський. Тлумачення на Послання святого апостола Павла.
Святитель Феофан Затворник
Феофан Затворник. Тлумачення Послань святого апостола Павла.
Феофан Затворник. Думки на кожний день року за церковними читаннями.
Інші святі Отці
Афанасій Великий. Послання до Аммуна.
Іоан Дамаскин. Точний виклад православної віри.
Іоан Дамаскин. Три слова на захист святих ікон.
Максим Сповідник. Ambigua.
Кирило Єрусалимський. Огласительні повчання.
Августин Блаженний. Про Град Божий.
III. Постанови Вселенських Соборів
Діяння Першого Вселенського Собору (325).
Діяння Сьомого Вселенського Собору (787).
Книга правил святих апостолів, Вселенських і Помісних Соборів та святих Отців.
IV. Лексикографічні та довідкові видання
Bauer W., Danker F. W., Arndt W., Gingrich F. W. A Greek-English Lexicon of the New Testament and Other Early Christian Literature (BDAG). 3rd ed. Chicago: University of Chicago Press, 2000.
Liddell H. G., Scott R., Jones H. S. A Greek-English Lexicon. Oxford: Clarendon Press.
Kittel G., Friedrich G. (eds.). Theological Dictionary of the New Testament. Grand Rapids: Eerdmans.
Lampe G. W. H. A Patristic Greek Lexicon. Oxford: Clarendon Press.
V. Сучасні богословські дослідження
Meyendorff J. Byzantine Theology. New York: Fordham University Press.
Meyendorff J. Orthodox Theology: An Introduction.
Lossky V. The Mystical Theology of the Eastern Church.
Schmemann A. For the Life of the World.
Ware Kallistos. The Orthodox Church.
Ware Kallistos. The Orthodox Way.
Zizioulas J. Being as Communion.
VI. Українські богословські праці
Іларіон (Огієнко). Дохристиянські вірування українського народу.
Іларіон (Огієнко). Українська Церква.
Митрополит Іларіон (Огієнко). Канонічність Української Православної Церкви.
Юрій Чорноморець. Основи православного богослов'я.
Праці Київської православної богословської академії.
Наукові записки Волинської православної богословської академії.
VII. Електронні ресурси
Thesaurus Linguae Graecae (TLG).
Perseus Digital Library.
New Advent Fathers Collection.
Patrologia Graeca (Migne, PG).
Patrologia Latina (Migne, PL).
BibleHub (для порівняння грецького тексту та словникових даних).
Blue Letter Bible (грецькі лексичні інструменти).
