Свято-Успенський Храм
с. Линовиця
с. Линовиця
Вишгородської ікони Божої Матері (І). Мчч. Назарія, Гервасія, Протасія, Келсія (І). Прп. Параскеви Сербської (ХІ). Прп. Миколи Святоші, кн. Чернігівського, Києво-Печерського чудотворця, в Ближніх печерах (1143). Сщмч. Сильвана, пресвітера Газького (ІV).
Апостол та Євангеліє дня:
Ран. – Лк., 4 зач., I, 39 – 49, 56.
Літ. – Флп., 243 зач., II, 24 – 30. Лк., 28 зач., VI, 46 – VII, 1.
Богородиці: Євр., 320 зач., IX, 1 – 7. Лк., 54 зач., X, 38 – 42; XI, 27 – 28
Серед безлічі чудотворних образів Пресвятої Богородиці Вишгородська ікона посідає виняткове місце в історії християнства та духовному житті українського народу. Вона є найдавнішою і найвідомішою святинею доби Київської Русі, шедевром візантійського сакрального мистецтва та невичерпним джерелом молитовного заступництва. Трагічна доля цієї святині тісно переплетена зі становленням української державності, князівськими міжусобицями, війнами та багатовіковою боротьбою за збереження власної культурної й духовної спадщини. Попри те, що фізично оригінал ікони століттями перебуває поза межами української землі, Вишгородський образ залишається невіддільною святинею Києва і всієї України.
За давнім церковним переданням, первинний образ належав пензлю святого апостола і євангеліста Луки, який написав його ще за земного життя Діви Марії на дошці від столу, за яким трапезувало Святе Сімейство: Ісус Христос, Пречиста Матір та праведний Йосиф Обручник. Побачивши образ, Богородиця вимовила пророчі слова: «Віднині ублажатимуть Мене всі роди; благодать Народженого від Мене і Моя нехай буде з цією іконою».
Історично відомо, що на початку XII століття (близько 1131–1136 років) цей величний константинопольський список високого візантійського письма було надіслано з Царгорода до Києва як патріарший дар великому київському князю Мстиславу Великому (синові Володимира Мономаха).
Для постійного перебування святині обрали Вишгород — резиденцію київських князів і важливий духовний центр неподалік столиці. Образ урочисто поставили в дівочому монастирі Вишгорода, де перед ним молилися княжа родина, воїни та простий люд. Саме тут ікона прославилася незліченними зціленнями, знаменнями і отримала свою історичну та канонічну назву — Вишгородська ікона Божої Матері.
За своїм богословським і художнім змістом Вишгородська ікона належить до іконографічного типу «Елеуса» (Замилування або Ніжність):
Молитовна єдність: Пресвята Діва тримає Божественне Дитятко на правій руці, а Їхні лики зворушливо торкаються щоками. Цей жест символізує безмежну любов Творця до Свого створіння та материнську ніжність Богородиці до Сина.
Материнський смуток: Очі Божої Матері не дивляться прямо на Христа — Її погляд спрямований у глибину людських сердець або звернений у вічність. У цьому погляді відбито таємничий біль матері, яка провидить майбутні страждання Свого Сина на Голгофі за спасіння світу.
Символічна деталь: Особливою рисою образу є оголена п'ятка Богонемовляти, що виглядає з-під складок омофора, вказуючи на справжнє людське втілення Христа і Його жертовний шлях.
Вишгородська ікона відкриває людству тайну Божественної любові: Бог стає близьким, доступним для обіймів людини, а Богородиця виступає найпершою і найвірнішою Заступницею людського роду.
Світлий період перебування ікони у Вишгороді перервався трагічною подією, яка стала початком багатовікового відчуження святині.
У 1155 році син Юрія Долгорукого, суздальський князь Андрій Боголюбський, таємно, без благословення батька та згоди київського віча, вивіз чудотворну ікону з Вишгородського монастиря. Разом із нею він викрав й інші коштовності Русі та втік на північ, до Владимиро-Суздальського князівства.
У 1169 році Боголюбський здійснив безпрецедентний за жорстокістю спустошливий похід на Київ: місто було розграбоване, храми та Печерська обитель спалені, а тисячі киян убиті або взяті в полон. Викрадену Вишгородську ікону князь помістив у збудованому Успенському соборі Владимира-на-Клязьмі, після чого північні літописці почали називати її «Владимирською».
Пізніше образ перевезли до Москви, використавши його сакральний авторитет для обґрунтування спадкоємності від Києва. Проте в українській церковній та академічній традиції ікона завжди іменується за місцем свого першого руського прославлення — Вишгородською.
У зв'язку з переходом Православної Церкви України на новоюліанський стиль, дні шанування Вишгородської ікони відзначаються за оновленими датами (на 13 днів раніше):
8 вересня (раніше 21 вересня) — основне загальноцерковне святкування.
23 червня (раніше 6 липня) — святкування на честь чудесних порятунків та допомоги.
21 травня (раніше 3 червня) — день молитовної згадки про благодатні знамення від ікони.
Цього дня у храмах служать Божественну літургію, підносять молитви за збереження української землі від навали чужинців та справедливий мир.
Перед Вишгородським образом Богородиці століттями молилися київські князі перед битвами за рідну землю, тому образ має особливе значення як захисний щит держави й воїнства:
Про захист Батьківщини та перемогу правди: перед образом благають про визволення українських міст і сіл від загарбників та збереження життів військових.
Про мир і єдність родини: іконографія святині є ідеалом родинного тепла, любові та взаєморозуміння між батьками й дітьми.
Про зцілення від душевних і тілесних хвороб: щира молитва до Божої Матері розганяє відчай, депресію, страх перед невідомим та зміцнює сили у важких випробуваннях.
«До кого прибіжимо, Владичице? До кого звернемося у скорботах наших, як не до Тебе, Царице Небесна? Поглянь милостиво на землю нашу українську, яку Ти здавна благословила Своїм чудотворним Вишгородським образом. Захисти воїнів наших, укріпи їхній дух і покрий Своїм чесним омофором. Втіш плачучих, зціли поранених, визволи полонених і даруй нашій землі довгоочікуваний справедливий мир. Допоможи нам, Богородице, у чистоті й вірності Заповідям Сина Твого провести дні життя нашого, щоб бути спадкоємцями Царства Небесного. Амінь».
Вишгородська ікона Божої Матері — це не лише історичний свідок величі нашої культури, а живе джерело благодаті, яке невпинно свідчить: материнська опіка Діви Марії над Україною не переривається ніколи.
