Стрімко зростаюча кількість активних учасників релігійних дискусій в українському соціумі нерідко натрапляє на фігури, які претендують на роль богословів та аналітиків, але їхні позиції викликають серйозні питання щодо канонічності та логічної послідовності. Яскравим прикладом цього став нещодавній публічний діалог зі священиком Сергієм Ончуленко, представником тієї церковної структури, яка продовжує зберігати спілкування з Московським патріархатом.
Ключові тези отця Сергія, висловлені у відповідь на прямі питання, варто розглянути через призму канонічного права та актуального церковного контексту.
1. Питання диптиху та автокефалії: відсилання до унії замість відповіді.
На головне питання про місце його церковної структури в диптиху (офіційному списку) автокефальних Помісних Православних Церков отець Сергій не надав чіткої відповіді. Замість цього прозвучав контр-аргумент про «унію з папою», що є класичним прийомом зведення дискусії, який ніяк не пов’язаний з питанням легальності предстоятеля структури в очах вселенського православ’я. Це логічна підміна понять. Факт залишається фактом: жодна з 15 канонічних Церков світу (включаючи саму РПЦ на своєму офіційному сайті) не визнає ієрархів УПЦ (МП) предстоятелями окремої автокефальної Церкви. Їхній предстоятель згадується в диптиху РПЦ і є її частиною.
2. «Москва мені не указ!» vs. канонічна залежність.
Заява священика про те, що «Москва мені не указ», суперечить канонічній реальності. Сама «грамота про незалежність» (Томос), видана Московським патріархатом у 1990 році, юридично та канонічно була актом самоврядування, а не автокефалією, визнаною світовим православ’ям. Керівництво, статути, а головне – спільна молитва та евхаристійне спілкування повністю залишають структуру в юрисдикції Москви. Тому аргумент «не указ» виглядає як спроба відмежуватися від політичних наслідків цієї залежності, не відмовляючись від неї канонічно.
3. Заповіт старця Зосіми (Сокура) та «руський мір».
Отець Сергій заперечує знання про так звані «заповіти» старця Зосіми – духовника епохи Януковича, чиї тексти активно поширюються в середовищі УПЦ (МП) і містять ідеологічні заклики, що перегукуються з концепцією «руського міру». Однак те, що його парафіяни активно цитують ці тексти, а сам він уникає чіткої оцінки цього явища, свідчить про відсутність бажання дистанціюватися від ідеологічних нарративів, що поширюються в його церковному середовищі. Питання про Густинський монастир та допомогу російським військовим також залишилось без чіткої моральної оцінки з його боку, зводячись до вимог «фактів» від тих, хто зазнав страждань.
4. Відсутність мови як маркер ідентичності.
Важливим моментом є відсутність в аргументації отця Сергія будь-якого посилання на українську мову як на мову літургійного життя для українців. Акцент виключно на церковнослов’янській, яку в Україні часто подають як «російську» для богослужіння, разом з відмовою коментувати дії таких ієрархів, як митрополит Пантелеймон (Поворознюк), що аплодував Путіну під час окупації українських територій, малює картину повної відірваності від українського контексту та його болю.
Висновок.
Діалог з отцем Сергієм Ончуленко наочно демонструє сучасну проблему багатьох представників УПЦ (МП): спробу знайти «третій шлях» між канонічною підпорядкованістю Москві та очевидним бажанням дистанціюватися від політичних наслідків цієї залежності. У цій позиції є внутрішня суперечливість: неможливо одночасно бути частиною єдиного організму (РПЦ) і стверджувати про свою незалежність від його голови. Богослов’я, побудоване на підміні понять (унія замість диптиху, «не указ» замість структурної автономії), невизначенні щодо ключових моральних питань війни та відмові чути біль української спільноти, на сьогодні є швидше інструментом політичної адаптації, ніж шляхом до істини та єдності в православ’ї. Це не богословська дискусія, а семантика для приховування незручної реальності.
Коментарі (1)
Залишити коментар