М’ясопусна Поминальна Субота

22 лютого Православна Церква звершує особливе поминання померлих – М’ясопусну Поминальну Суботу. Цей день присвячений молитві за упокій душ наших рідних, близьких та всіх від віку спочилих християн. Назва "м’ясопусна" вказує на те, що вже з наступного дня, з понеділка, починається підготовка до Великого посту, і вживання м’яса припиняється. А "поминальна" – тому що Церква цього дня звершує посилену молитву за тих, хто відійшов у вічність, але, можливо, не отримав належного церковного відспівування.

Ця субота також називається "батьківською". Ця назва походить від давньої традиції називати померлих "батьками", адже вони відійшли до своїх предків. Крім того, християни в першу чергу моляться за своїх покійних батьків, що також підкреслює важливість родинних зв’язків і пам’яті про тих, хто дав нам життя.

Головний сенс М’ясопусної Поминальної Суботи полягає в тому, щоб нагадати нам про єдність живих і померлих у Христі. Вихід на великопісну дорогу до Воскресіння Христового – це час, коли ми ще раз усвідомлюємо: Христос переміг смерть, і для Нього немає межі між живими і померлими. Саме тому ми не називаємо померлих "мерцями", а говоримо – "спочилі". Віруючи в Воскресіння, ми сподіваємося на зустріч у Царстві Небесному.

Традиція молитися за померлих бере своє начало з часів апостолів. У Посланні апостола Павла, яке читається цього дня, є слова, що надихають нас: "Браття! Не хочу залишити вас у невіданні про померлих, щоб ви не впадали у скорботу, як інші, що не мають надії. Бо коли ми віруємо, що Ісус помер і воскрес, то й померлих у вірі в Ісуса Бог приведе з Ним…" (1 Сол. 4:13-14). А в Євангелії від Іоанна Господь Ісус Христос запевняє нас: "Хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має життя вічне, і на суд не приходить, але перейшов від смерті в життя…" (Ів. 5:24).

Церква навчає нас, що душа людини продовжує жити після смерті, але її доля залежить від того, як людина прожила своє земне життя. Якщо хтось жив неправедно, його душа може страждати від наслідків гріхів. Але ми, живі, можемо допомогти спочилим через молитву, любов і пам’ять. Церква – це єдиний організм, де кожен член пов’язаний з іншими. І наша молитва за померлих – це не просто звичай, а реальна можливість поділитися з ними благодаттю Божою.

Щоб допомогти нашим покійним, ми повинні самі жити по-християнськи: утримуватися від гріхів, дотримуватися постів, творити добро і молитися. Тільки тоді наша молитва стане дійсною підтримкою для тих, хто відійшов у вічність. Як кажуть у народі: "Людина живе доти, доки про неї пам’ятають". І тому на заупокійних службах ми співаємо "Вічна пам’ять", а на аналої біля свічника лежать записки з тисячами імен – кожне з них нагадує про історію життя, любові, страждань і болю від втрати.

Звершуючи поминання померлих, пам’ятаймо: кожного з нас чекає перехід у вічність і Вищий Божий Суд. На цьому суді не буде значення, до якої партії ми належали або на чиєму боці стояли. Нас судитимуть за Законом Божої Любові – за те, що ми принесли в цей світ: добро чи зло. Тому давайте жити так, щоб наша молитва за спочилих була щирою, а наше життя – свідченням віри в Воскресіння.

Вічна пам’ять та Царство Небесне подай, Господи, всім померлим!