Сьогодні нас запросили звершити поховання полеглого воїна Сергія у селі Озеряни Варвинської громади.
І, на жаль, для мене вже майже не стало несподіванкою те, що представники УПЦ ФСБ, яка досі зберігає церковний зв’язок із РПЦ, не приходять на подібні громадські заходи.
Так, священник Михайло Долинний, який має храм у цьому населеному пункті, цього дня звершував літургію, але не долучився до громадського прощання із загиблим захисником України. У той час, коли громада схилила коліна перед полеглим воїном, представника місцевої релігійної громади серед присутніх не було.
І тут виникає просте питання: яке місце Церква займає поруч зі своїм народом у час війни?
Бо недостатньо говорити про любов до ближнього, молитися за мир і закликати людей приходити до храму. Коли Україна ховає своїх захисників, Церква також повинна бути поруч — не словами, а своєю присутністю.
Особливо боляче бачити, коли під прикриттям церковних гасел продовжують поширюватися наративи «русского мира»: про якусь «братню єдність» із росіянами, про «громадянську війну», про необхідність зберігати духовну залежність від російської церковної традиції.
Але війна чітко показала, хто є хто.
Українські воїни віддають життя за нашу державу, українські родини ховають своїх синів і чоловіків, громади стоять навколішки біля домовин. І саме в цей момент особливо добре видно, хто разом із народом, а хто воліє залишатися осторонь.
Мені прикро, що частина нашого суспільства й досі не хоче бачити цієї проблеми. Ворог працює не лише на фронті. Він працює і в інформаційному, культурному та духовному просторі.
Тому сьогодні нам потрібні не лише слова про патріотизм.
Нам потрібна чесність.
Нам потрібна відповідальність.
І нам потрібна Церква, яка у найважчий момент не ховається від свого народу, а стоїть поруч із ним.
Царство Небесне полеглому воїну Сергію.
Слава Богу!
Слава Україні!
Коментарі (1)
Залишити коментар