Чому УПЦ МП ігнорує надсилання листів про здобуття автокефалії іншим помісним Православним Церквам

Українська Православна Церква (УПЦ МП), особливо після 2022 року, не надсилала листів іншим помісним церквам про своє «відокремлення» від Московського патріархату або здобуття автокефалії, з кількох ключових причин — як богословсько-канонічних, так і політичних.

Ось чому:

1. УПЦ офіційно не заявила про бажання здобути автокефалію

На Соборі УПЦ 27 травня 2022 року було оголошено:

«Собор висловлює незгоду з позицією Патріарха Кирила щодо війни... і вносить зміни до статуту, які свідчать про повну самостійність та незалежність УПЦ».

Але:

УПЦ не вжила терміна «автокефалія»; Не звернулась до Константинопольського патріархату — або будь-якої іншої помісної церкви — з проханням про визнання.

Тобто УПЦ позиціонує себе як незалежна, але не заявляє, що вона — автокефальна церква в канонічному сенсі, тому й не виконує обов’язків, які мала би нова автокефальна церква (включно з листами до інших церков).

2. Бажання зберегти зв’язок із Московським патріархатом

Попри декларацію незалежності:

УПЦ не розірвала євхаристійного спілкування з РПЦ; У богослужіннях досі згадують Московського патріарха у деяких парафіях; Синод УПЦ продовжує діяти в структурі, близькій до РПЦ.

Тому надсилання листів до інших помісних церков могло б:

виглядати як формальний розрив із РПЦ; викликати конфлікт із Москвою (який УПЦ намагається уникати); бути інтерпретованим як визнання права Константинополя надавати автокефалію, що суперечить позиції УПЦ.

3. Політична двозначність

УПЦ намагається:

зберігати лояльність до держави Україна (через дистанціювання від Кирила); але водночас не викликати відторгнення від «русского міра» в частині свого духовенства та пастви.

Тому публічне інформування інших церков (що зазвичай означає «визнати себе як автокефальна церква») — ризикований крок, який вони уникають.

4. Немає спроби увійти в диптих інших церков

УПЦ не звертається до інших помісних церков:

з проханням про визнання; з ініціативою встановлення євхаристійного спілкування як окрема автокефальна структура.

Тому логіка така: якщо не прохаєш автокефалію — немає чого і повідомляти.

 5. Страх канонічного оскарження

Надсилання листів означає:

офіційну заяву про автокефалію; вхід у міжправославний конфлікт щодо легітимності.

Це могло б призвести до того, що: УПЦ буде визнана "схизматичною" або самопроголошеною; інші церкви відмовляться її визнавати, якщо немає томосу або згоди РПЦ.

УПЦ не надсилає листів іншим православним церквам про автокефалію, бо офіційно її не проголошувала. Її нинішній статус — це прагнення максимальної незалежності без формального розриву з Москвою, щоб: уникнути розколу; зберегти підтримку духовенства; уникати визнання Константинополя як вищого арбітра в автокефаліях; не спровокувати політичної чи канонічної ізоляції Процедура здобуття автокефалії в Православній Церкві не врегульована єдиним всеправославним чином через відсутність затвердженого загального канонічного механізму. Однак у практиці Православної Церкви існує звичай (прецедентне право), згідно з яким після надання автокефалії нова помісна церква:

Отримує томос від материнської церкви. Надсилає офіційні листи (грамоти, послання) до інших помісних православних церков для повідомлення про свою автокефалію та для встановлення євхаристійного спілкування.

 Історично-практичне обґрунтування:

1. Томос Константинопольського патріархату (зразки):

Томос для Православної Церкви в Україні (2019) містить пункт про те, що нова церква повинна повідомити інші помісні церкви:

"Святий і Священний Синод Константинопольського Патріархату благословляє, щоб Православна Церква України мала автокефалію та в подальшому інформувала Сестринські Церкви про це рішення."

2. Звичаєве канонічне право (praxis):

Нові автокефальні церкви традиційно надсилали листи з повідомленням про автокефалію та просили увійти в літургійне спілкування (communiqué або encyclica). Наприклад: Церква Греції (1850) Сербська (1879) Болгарська (1953) Польська (1924)

Чи є це в канонах?

Ні, прямо в канонах апостольських або вселенських соборів цього нема.
Але де-факто це входить у розуміння церковного диптиху (переліку автокефальних церков, які перебувають у спілкуванні).

Де згадується необхідність листування?

Канонічна традиція та правила міжцерковного спілкування, особливо в документах: Рішення Всеправославних нарад у Женеві та Шамбезі (1961–1993): обговорювали потребу формалізації процедури автокефалії, де згадувалося про необхідність узгодження та сповіщення інших церков. Рішення Критського собору 2016 року (не всіма визнаного): в підготовчих документах звучала ідея погоджувати автокефалії з усіма церквами, включно з інформуванням. Практика Константинопольського патріархату, як "першого серед рівних", передбачає інформування через офіційні грамоти.

Хоч жоден канонічний документ не вимагає прямо надсилати листи до інших церков при здобутті автокефалії, це:

є невід’ємною частиною усталеної православної практики; служить підтвердженням бажання зберігати єдність і спілкування; є частиною дипломатії і канонічної "диптихної політики".

Якщо потрібно, я можу навести приклади таких листів від ПЦУ чи інших автокефальних церков.

Отже із точки зору євангельської моралі та канонічної чесності, дії УПЦ (МП), яка заявляє про «незалежність» і «відмежування» від РПЦ, але де-факто не розриває зв’язку, можуть розглядатися як форма лицемірства — якщо оцінювати їх у світлі Христа, Євангелія та традиції Церкви.

6. Євангеліє та чесність

Христос навчає: «Нехай буде слово ваше: так — так, ні — ні; а що більше цього, те від лукавого»
(Матвія 5:37)

У цьому світлі ситуація, коли:

офіційно заявляють про «незалежність», але на практиці зберігають зв’язок із Московським патріархатом, уникають чітких дій, які б підтвердили автокефалію (листи, спілкування, соборне звернення),

може бути сприйнята як лицемірна двозначність, яку Христос прямо засуджує.

7. Руйнування єдності Церкви Христової

Христос молився:

«Щоб усі були одно»
(Ів. 17:21)

Коли церковні структури:

уникають прозорості, підміняють єдність — геополітичними інтересами, використовують маніпуляцію в термінах (самостійність ≠ автокефалія),

вони розмивають церковну ідентичність, викликають поділ у свідомості вірян, плутають істину, сприяють розколу та викликають спокусу для простих людей.

 Це прямо суперечить словам апостола Павла:«Прошу вас, браття, щоб ви всі говорили одне, і не було між вами поділів, але щоб ви були об’єднані в однодумності»
(1 Кор. 1:10)

8. Зовнішня форма без внутрішньої правди

Також Христос попереджав:

«Цей народ устами Мене шанує, серце ж їхнє далеко від Мене»
(Матвія 15:8)

Коли Церква зовні декларує патріотизм, а на практиці:

не відмежовується від структури, яка благословляє війну, не чинить відкритого свідчення правди,

це перетворюється з вірності Богу на політичну гру.

9. Наслідок — руйнування авторитету Церкви

Через цю двозначність:

частина вірян втрачає довіру; інші — переходять до ПЦУ або залишають Церкву взагалі; суспільство сприймає Церкву як інструмент політики, а не спасіння.

Це не просто канонічна помилка — це духовна катастрофа, бо:

«Дім, що розділився сам у собі, не встоїть»
(Марка 3:25)

✅ Висновок

Так, ця ситуація є проявом лицемірства, коли слова і дії не збігаються. І так, вона веде до руйнування Церкви Христової, бо: розколює єдність, підміняє правду маніпуляцією, провокує втрату довіри серед вірян, компрометує місію Церкви як джерела істини та спасіння.

Істинна Церква — це не лише канонічна територія, а перш за все правдиве свідчення Христа. І якщо в цьому є фальш, тоді канони стають порожніми формами.